Колоніальні маршрути: як радянський мовний імперіалізм формував українську літературу в іншомовних перекладах

Анотація

Переклад вже усталено розглядають як простір влади й політичної боротьби, особливо в колоніальних та постімперських контекстах. Утім, конкретний вплив політики мовного імперіалізму СРСР, що застосовувала російську як мову-посередник у діалозі із Заходом, досі не отримав належного критичного висвітлення. Ця практика не була лише питанням практичної зручності: йшлося про цілеспрямовану стратегію фільтрування неросійськомовних літератур Союзу через гегемонну оптику, яка визначала західні уявлення та слугувала інструментом культурного й мовного витіснення.

Стаття має на меті проаналізувати радянську практику опосередкованого перекладу української літератури англійською через російську і довести, що така міжмовна модель відтворювала колоніальні ієрархії та утверджувала мовний імперіалізм.

Представлені результати підтверджують концептуальні твердження, що непрямий переклад через «імперську мову» є ключовим механізмом реалізації мовного насильства. Обґрунтування структурної невидимості української мови та ідентичності у глобальних літературних процесах 1950–1970 рр. у поєднанні з аналізом англомовних перекладів через російську становить певний внесок у розвиток лінгвістики, україністики та перекладознавства. Цей підхід демонструє, що сприйняття російської як «нейтрального посередника» фактично маскувало радянський лінгвіцизм (у термінах Туве Скутнабб-Канґас, що позначає мовну дискримінацію через сформовані ідеологічні структури, які уможливлюють цю нерівність) і робило його непомітним для критичного осмислення.

Дослідження здійснено у межах якісного підходу до аналізу ідеологічного формування українських літературних наративів для англомовної аудиторії. Воно складається з двох етапів: спершу було сформовано корпус видань, далі – проведено деконструктивний аналіз. Методологія поєднує розроблену авторкою методику деколоніальної аналітики та едитологічних студій перекладу з порівняльним «близьким читанням» оригіналу (українською), тексту посередника (російського) та цільового (англійського) тексту. Це дає змогу виявити мовні маніпуляції, що виникають в процесі перекладу.

У статті окреслено, що непрямий переклад через російську, яка в радянський час функціювала як імперська lingua franca і – відповідно – як колонізаторський посередник, був інструментом привласнення (апропріації). Цей процес «санітизував» українські тексти, тобто згладжував, змінював компрометуючі етномаркери та подавав у прийнятному вигляді для англомовної аудиторії, відтак пропускаючи їх крізь москвоцентричну епістемну оптику. Інакше кажучи, використовуючи російську як посередник, радянська система контролювала, що перекладати, як перекладати і, головне, як українську літературу варто позиціонувати на міжнародному рівні. Саме акт примусового пропускання текстів через фільтр імперської мови марґіналізував українську літературну ідентичність і закріплював російську як домінантний культурний і мовний авторитет. Це вказує на форму мовного імперіалізму, оскільки власне перекладацький процес стає інструментом імперського витіснення.

Посередництво російської мови у перекладі української літератури в радянську добу було ретельно вибудуваним механізмом мовного імперіалізму, що систематично стирав українську культурну й мовну відмінність у західному сприйнятті. Відтак виникає і наукова, й етична потреба у пропозиції нової рамки мовної підзвітності, яка зобов’язує перекладачів, видавців і дослідників критично усвідомлювати й прозоро враховувати історичні та політичні процеси посередництва, що спотворювали культурні репрезентації у постімперських контекстах. У такий спосіб ця рамка безпосередньо протистоїть феномену «колоніалінгвалізму» («colonialingualism»), який закорінює колоніальні спадки, імперські настанови та нерівноправні практики в сучасному дискурсі.