Мова: класичне - модерне - постмодерне

Мовна ідеологія та мовне планування в Україні під час війни: зміни, виклики та можливості

Богдан Ажнюк — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Війна як специфічний соціальний контекст позначається на мовній свідомості та мовній поведінці українців, справляючи вплив на їхню когнітивну діяльність і на ресурс номінативних засобів української мови. Протягом майже трьох десятиліть після здобуття Україною незалежності в дискусіях про мовну політику значну увагу відводили пошукові компромісних рішень щодо надання російській мові певного офіційного статусу. Після 24 лютого 2022 року питання статусу російської мови зникло з порядку денного. Війна не тільки зміцнила позиції української мови як маркера національної ідентичності, але й глибоко вплинула на сприйняття протиставлення «ми – вони», і багато українців, які раніше спілкувалися переважно російською мовою, перейшли на українську щоб підкреслити свою українську національну ідентичність.

Українська мова, як символічний маркер нації, асоціюється не тільки з національною етнографічною спадщиною, але й з певним типом політичної культури, що відрізняє Україну від Росії. Цей висновок має важливе значення для прогнозування наслідків поточної мовної політики та для формування мовної ідеології, яка відображає не тільки уявлення про сучасний стан мови, але й про те, якою вона має стати в майбутньому.

Мета роботи двояка: (1) дослідити, як в умовах російської військової агресії проти України переконання щодо мови впливають на взаємозв'язок між використанням мови та соціальною організацією суспільства, та (2) дати оцінку поточного стану й майбутніх перспектив мовного планування в Україні, зокрема щодо ідеологічної взаємодії між основними суб’єктами мовної політики.

У статті застосовуються методи включеного спостереження, критичного дискурс-аналізу, контент-аналізу та аналізу документації з мовної політики.

У постколоніальних суспільствах мовні ідеології постійно конструюються та реконструюються в дискурсивних взаємодіях на мікро- та макрорівнях. Роль мовної ідеології як регулятора мовної поведінки особливо значуща на низовому, неформальному рівні, куди вплив офіційних норм і приписів не сягає, або він дуже ослаблений. Це дає змогу мовній ідеології виконувати важливу соціальну функцію.

Ідеологічний консенсус і практична співпраця між державними органами, засобами масової інформації, науковою спільнотою та представниками громадянського суспільства значною мірою сприяли заміні асиміляційної ідеології українсько-російського двомовності ідеологією «одна нація, одна мова». Українська мова дедалі більше стає супраетнічною як засіб спілкування не тільки українського етносу, а й широкого загалу українських громадян різних національностей.

Улюблена літера: зміни мовних ідеологій як віддзеркалення долання постколоніальної амбівалентності під час війни

Наталя Кобченко — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну поряд з усіма травматичними наслідками зумовило й засадничі зміни в самоусвідомленні й самоідентифікації українців, які віддзеркалилися зокрема в мовних ідеологіях. Окрім явних змін, що полягають у переході значного відсотка російськомовних українців на українську, відбулися й глибинні зрушення, пов’язані з переосмисленням ролі мови в конструюванні ідентичності та збереженні державності.

У цій розвідці проаналізовано еволюцію мовних ідеологій постколоніального суспільства на прикладі їх репрезентації різними текстовими й візуальними інтерпретаціями одного знака – літерою «ї», що стала символом української мови і маркером її унікальності. Новизна цього дослідження полягає у тому, що воно допомагає зрозуміти культурні й психологічні зміни суспільства в період унікального історичного досвіду: від моменту мирного звільнення від колоніальної залежності до часів збройного спротиву повторній колонізації.

Мета розвідки – проаналізувати мовні ідеології українців, репрезентовані літерою «ї», від 1991 р. до сьогодні й з’ясувати, як вони віддзеркалюють різні способи мислення, зумовлені колоніальним досвідом, його осмисленням та доланням.

Методологія дослідження ґрунтується на теоретичних положеннях таких міждисциплінарних галузей, як постколоніальні й деколоніальні студії, мовні ідеології та критичний дискурс-аналіз. Зважаючи на розмаїтість емпіричного матеріалу, додатково до дослідницького інструментарію залучено напрацювання й інших лінгвістичних галузей: графічної лінгвістики, студій з лінгвістичного ландшафту, геосеміотики.

До 24 лютого 2022 р. мовні ідеології українського суспільства, репрезентовані літерою «ї», відбивають стан постколоніальної амбівалентності. Мовні ідеології унікальності, ставлення як до національного скарбу, сакралізації транслювали антиколоніальний спосіб мислення, адже були спрямовані на заперечення радянських наративів про неповноцінність, провінційність та непрестижність української мови. Тоді як ідеологія фемінності безпосередньо транслювала колоніальний спосіб мислення, втілюючи погляд на себе з позиції колонізатора. Мовні ідеології слабкости та загрожености мови, успадковані з часів перебування в складі Російської імперії та Радянського союзу, зберігалися, живлячись сильними позиціями російської мови в публічному просторі. Після 24 лютого 2022 р. мовні ідеології фемінності, слабкості й загроженості, репрезентовані літерою «ї», змінюються на ідеології маскулінності, сили й спротиву, транслюючи антиколоніальне мислення. Водночас певні тенденції сигналізують і про деколонізацію мислення: 1) ставлення до мови як до національного скарбу (характерна риса постколоніальних суспільств) змінюється прагматичне – як до засобу комунікації; 2) ідеологія унікальності української мови ґрунтується не на протиставленні російській, а в глобальному контексті, що свідчить про вихід за рамки дихотомії «колонізатор – колонізований»; 3) роль української мови у конструюванні ідентичності й збереженні суверенності змінюється із символічної на практичну.

Процес подолання колоніалізму та колоніальності в Україні відбувається нелінійно. Після формального звільнення від політичної залежності у 1991 р. тривав період постколоніальної амбівалентності, якому притаманне співіснування антиколоніальних і колоніальних структур мислення. Після повномасштабного вторгнення Росії розпочався процес активної деколонізації, яка протікає паралельно з антиколоніальним опором, що відбивається зокрема й на трансформаціях мовних ідеологій.

Мовне ставлення школярів у багатомовному Києві: результати соціолінгвістичного дослідження

Ольга Шевчук-Клюжева, Павел Левчук — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

У статті досліджено динаміку мовних установок та неформальних мовних практик серед учнів початкових шкіл Києва – міста, позначеного складним пострадянським білінгвізмом і новими постколоніальними ідеологіями. У трансформованому соціолінгвістичному ландшафті України мовні вподобання та мовленнєва поведінка дітей відображають, як відбувається переконфігурація мовної легітимності та символічних ієрархій під тиском війни, міграції та державної мовної політики.

Дослідження робить внесок у розвиток постколоніальної соціолінгвістики, висуваючи на перший план дитячі голоси як індикатори символічного переосмислення в суспільствах, що переживають деколоніальні трансформації. Воно показує, як білінгвальні діти у Східній Європі взаємодіють зі змінними мовними ієрархіями, пропонуючи нові інсайти щодо взаємозв’язку між мовною політикою, афективним позиціонуванням і міжпоколіннєвою агентивністю.

Метою дослідження є з’ясувати, як діти віком 6–10 років у Києві сприймають і використовують українську, російську та англійську мови в неформальних, освітніх і медійних сферах, а також як соціополітичні зміни впливають на їхні мовні установки й прагнення.

Дослідження ґрунтується на анонімному соціолінгвістичному опитуванні, проведеному у лютому 2025 року серед 104 дітей із різних київських початкових шкіл. Анкета охоплювала такі сфери, як використання мови в родині, спілкування з ровесниками, мотивація до вивчення мов, мовні уподобання, медійна експозиція та самооцінка мовної компетентності. Застосовано описовий та інтерпретативний підхід у межах аналітичної рамки «дитина – родина – суспільство», що спирається на постколоніальну соціолінгвістику та теорію сімейної мовної політики.

Виявлено білінгвальне середовище, у якому українська мова набуває функціонального та символічного домінування, тоді як російська дедалі частіше обмежується приватною та емоційною сферами. Понад половина респондентів походять із сімей зі змішаним мовним репертуаром, а 62,4% повідомляють про зміну ставлення до російської мови через війну. Українську розглядають насамперед як інструмент освіти й інтеграції, тоді як англійська постає найбільш бажаною мовою для майбутнього розвитку. Російська демонструє зниження уявної цінності та інвестицій у грамотність.

Результати свідчать про поколіннєву перебудову мовної легітимності серед київських дітей, де українська мова консолідує інституційний престиж, російська зазнає символічної маргіналізації, а англійська піднімається як маркер глобальних прагнень. Ці тенденції відображають глибші соціополітичні трансформації у постколоніальній Україні та підкреслюють важливість урахування дитячих перспектив під час формування інклюзивної, орієнтованої на майбутнє мовної політики.

Роздуми про постколоніальну лінгвістику та перспективи для мовної ситуації в Україні

Моніка Вінґендер — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Дискусії про постколоніалізм та пов’язані із ним терміни, поняття й ідеології, такі як декомунізація і дерусифікація, визначають сучасні суспільні, політичні та академічні дискурси в Україні.

У статті на матеріалі академічних дискурсів розглянуто застосовність постколоніальної лінгвістики до вивчення мовної ситуації в Україні. Постколоніальну лінгвістику потрактовують як термін, що охоплює водночас «мову в постколоніальному контексті», «постколоніальні підходи до вивчення мови» (Levisen & Sippola 2019, 1), а також (пост)колоніалістичні практики в багатомовних мовних ситуаціях. На тлі такого широкого розуміння постколоніальної лінгвістики фокусом статті є мовна ситуація, мовна політика та їхній зв’язок з мовними ідеологіями.

Метою цієї статті є висловити міркування щодо концепцій постколоніальної лінгвістики, а потім розглянути, якою мірою мовну ситуацію в Україні можна аналізувати як постколоніальну мовну ситуацію. Окрім того, стаття має на меті розглянути переваги й недоліки аналізу мовної ситуації в Україні в постколоніальному аспекті, а також внесок прикладу України в постколоніальну лінгвістику. Для цього мовну ситуацію в Україні детальніше аналізуємо на основі двох прикладів: радянської мовної політики, а також декомунізації й дерусифікації в Україні після початку російської війни проти України.

Методичний підхід та джерельну базу засновано на літературі.

Стаття розкриває численні аспекти мовної ситуації з постколоніального погляду, а також демонструє, що постколоніальний аспект має бути лише одним із багатьох підходів до аналізу, оскільки розвиток мовної політики та мовної ідеології є багатогранним.

Переосмислення мовного суверенітету: постколоніальний виклик України

Світлана Романюк, Філіп Мєжва — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Мовну політику України після розпаду СРСР часто розглядали крізь геополітичні чи нормативні призми. Водночас недостатньо уваги приділяли постійному впливові колоніальних та імперських структур на мовну ієрархію та суспільні настрої. Російська мова, попри те що її нерідко представляють як прагматичний інструмент чи культурний місток, зберігає символічне домінування, вкорінене в історичних асиметріях влади.

У цьому дослідженні зроблено припущення, що сучасну мовну політику України неможливо повністю зрозуміти без постколоніальних рамок, які дозволяють аналізувати як зовнішні впливи, так і внутрішньо засвоєну мовну ієрархію. Ці висновки частково корелюють із концептуальною тезою про те, що мовний суверенітет є невіддільним від ширших процесів епістемної та культурної деколонізації.

Стаття має на меті критично переосмислити новітні реформи мовної політики України в контексті її постколоніального стану, досліджуючи, як питання мовного суверенітету перетинаються з ідентичністю, пам’яттю та спротивом.

У дослідженні використано якісний міждисциплінарний підхід, що охоплює критичний дискурс-аналіз юридичних текстів і публічних дебатів та враховує теоретичні перспективи постколоніальних студій і соціолінгвістики, зокрема в контексті мовної політики.

Висновки свідчать, що юридичний та символічний пріоритети української мови в Україні функціонують не лише як інструменти творення нації, а й як акти символічної деколонізації. Ці заходи насамперед мають протистояти стійким наслідкам русифікації. Результати дослідження порушують важливі питання щодо природи й масштабу постколоніальності в Україні, особливо в контекстах, за яких колоніальні відносини ідеологійно заперечували. Український приклад свідчить, що зусилля з відновлення мовного суверенітету можуть передбачати складну взаємодію з минулим досвідом переслідувань, теперішнім плюралізмом і майбутніми прагненнями.

Мапування ідентичностей: мовна політика та мовна різноманітність в Україні

Марина Варданян — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Мапування ідентичностей: мовна політика та мовна різноманітність в Україні (Рецензія на: Kiss, Nadiya, and Monika Wingender, editors. Contested Language Diversity in Wartime Ukraine: National Minorities, Language Biographies, and Linguistic Landscape. Ibidem-Verlag, 2025)

Українсько-російські відносини: аналіз окремого випадку чи виклик для деколоніальної теорії?

Наталя Кобченко — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Українсько-російські відносини: аналіз окремого випадку чи виклик для деколоніальної теорії? (Рецензія на: Biedarieva, Svitlana. Ambicoloniality and War: The Ukrainian-Russian Case. Palgrave Macmillan Cham, 2025)

Рукопис № 45 Vita Constantini–Cyrilli: політкоректні втручання в текст

Томас Дайбер — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Святий Костянтин-Кирило помер 869 року; невдовзі (точно до 882 року) анонімний автор написав «Житіє Костянтина-Кирила» грецькою мовою. Оригінальний грецький текст «Житія» («Vita Constantini-Cyrilli») вважають утраченим. Ми маємо лише його переклад староболгарською, тобто староцерковнослов'янською мовою, який, цілком імовірно, також виконано в IX столітті. Оригінальний грецький текст «Житія» було перекладено староцерковнослов’янською за допомогою високо дослівної техніки перекладу. Як результат, грецизми зробили текст староцерковнослов’янської версії практично незрозумілим для слов'янських переписувачів, які створили безліч варіантів його прочитання. Ситуацію ще більше ускладнює те, що найдавніший збережений примірник «Житія» відомий лише з рукопису, датованого 1469 роком, і, отже, будь-яке обговорення змісту вимагає детального філологійного аналізу.

У цій статті ми зводимо філологічні коментарі до мінімуму та зосереджуємося на одному рукописі, що вирізняється своїм змістом – «Житії» (рукопис № 45 = рукопис 45). Особливі варіанти прочитання рукопису 45 є унікальними в історії текстової передачі «Житія» та складаються із суттєвих доповнень і переформулювань цілих речень. Варіанти виникли не як результати спроб вирішити лінгвістичні складнощі в тексті, що можна спостерігати в інших копіях «Житія»; радше, варіанти прочитання рукопису 45 видаються навмисними редакційними переформатуваннями тексту. Втручання в рукопис 45 зосереджені виключно на моравській місії Костянтина-Кирила, винаході слов'янських літер та його ролі слов’янського апостола. Доповнення до рукопису 45 підкреслюють його богословську й політичну компетентність та культурне значення його праці для всіх слов'янських країн. Урешті-решт, варіанти прочитання рукопису 45 анахронійно пов'язують події IX століття з особливостями московитської культури XVI-XVII століть. У дослідженні полемійно ставимо питання, чи можна розглядати текстові втручання в рукопис 45 у межах теорії перекладу після її «ідеологійного повороту», який визнає політично мотивовані зміни в текстах.

Промовистість несказаного в словнику: лексикографічне свідчення статусу українців в Радянському Союзі

Наталія Ясакова — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Опублікований в Радянському Союзі «Словник української мови» в 11 томах уникнув згадки деяких слів і значень. З огляду на суспільно-політичні умови його створення, історію втручання радянської держави у видання українських словників пропуск певних елементів варто розглядати в контексті впровадження державної політики щодо українців як однієї з націй СРСР. Показовими в цьому аспекті є практика лексикографічного опрацювання назв, які оприявнюють боротьбу українців за політичну незалежніть. Новизна дослідження полягає в тому, що воно на прикладі назв осіб вперше висвітлює практику замовчування в радянському словнику певних слів для зміцнення владного впливу і конструювання потрібної для російсько-радянської імперії української ідентичності.

Стаття має на меті з позицій постколоніальної лінгвістики висвітлити причини і наслідки відсутності в найповнішому українському радянському словнику назв осіб, пов’язаних із досвідом супротиву московській владі, ідеєю створення Української держави.

Дослідження спирається на засади критичного дискурс-аналізу Н. Фейрклафа, який наголошує на зв'язку між мовою, владою та ідеологією. Аналіз словника охоплює текстовий, дискурсивний і соціокультурний виміри. Причини і наслідки пропуску слів у реєстрі словника потрактовані у світлі посколоніального підходу з урахуванням умов створення словника і практики вживання пропущених слів в українських текстах різних років. Для встановлення практики вживання слів використані дані Генерального регіонального анотованого корпус української мови (ГРАК).

Словник не містить назв, які позначали учасників націоналістичних організацій, збройних угруповань і походили від імен їхніх очільників (бандерівець / banderivets, бульбівець / bulbivets, мельниківець / melnykivets), від назв військових формувань і політичних організацій (упівець / upivets і оунівець /ounivets). У словнику немає також назв мазепинець / mazepynets і богданівець / bohdanivets, які пов’язані з важливими для становлення української ідеї історичними постатями Івана Мазепи й Богдана Хмельницького, а також слів державник і самостійник, які пов’язані з ідеєю політичної самостійності України і були важливими компонентами антиімперського дискурсу. Більшість із цих слів вживалися в радянських виданнях для засудження дій «українських буржуазних націоналістів». Усі ці слова були представлені в заборонених московською владою творах, які висвітлювали минуле України або діяльність українців за межами СРСР.

«Словник української мови» в 11 томах репрезентує українців відповідно до офіційної ідеології СРСР. Його автори не змогли висвітлити минуле і сучасне життя своєї нації у повному обсязі. Як наслідок, епістемологійні прогалини словника сприяли конструюванню української національної ідентичності, що є частиною радянського імперського проєкту. Критичне вивчення українських словників дасть змогу простежити ідеологічні зміни, конструювання національної ідентичності українців у колоніальний і постколоніальний періоди. Потрактування замовчуваного в працях радянського періоду допоможе осмислити специфіку колоніального досвіду українців і вдосконалити науковий опис української мови.

Колоніальні маршрути: як радянський мовний імперіалізм формував українську літературу в іншомовних перекладах

Ірина Одрехівська — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Переклад вже усталено розглядають як простір влади й політичної боротьби, особливо в колоніальних та постімперських контекстах. Утім, конкретний вплив політики мовного імперіалізму СРСР, що застосовувала російську як мову-посередник у діалозі із Заходом, досі не отримав належного критичного висвітлення. Ця практика не була лише питанням практичної зручності: йшлося про цілеспрямовану стратегію фільтрування неросійськомовних літератур Союзу через гегемонну оптику, яка визначала західні уявлення та слугувала інструментом культурного й мовного витіснення.

Стаття має на меті проаналізувати радянську практику опосередкованого перекладу української літератури англійською через російську і довести, що така міжмовна модель відтворювала колоніальні ієрархії та утверджувала мовний імперіалізм.

Представлені результати підтверджують концептуальні твердження, що непрямий переклад через «імперську мову» є ключовим механізмом реалізації мовного насильства. Обґрунтування структурної невидимості української мови та ідентичності у глобальних літературних процесах 1950–1970 рр. у поєднанні з аналізом англомовних перекладів через російську становить певний внесок у розвиток лінгвістики, україністики та перекладознавства. Цей підхід демонструє, що сприйняття російської як «нейтрального посередника» фактично маскувало радянський лінгвіцизм (у термінах Туве Скутнабб-Канґас, що позначає мовну дискримінацію через сформовані ідеологічні структури, які уможливлюють цю нерівність) і робило його непомітним для критичного осмислення.

Дослідження здійснено у межах якісного підходу до аналізу ідеологічного формування українських літературних наративів для англомовної аудиторії. Воно складається з двох етапів: спершу було сформовано корпус видань, далі – проведено деконструктивний аналіз. Методологія поєднує розроблену авторкою методику деколоніальної аналітики та едитологічних студій перекладу з порівняльним «близьким читанням» оригіналу (українською), тексту посередника (російського) та цільового (англійського) тексту. Це дає змогу виявити мовні маніпуляції, що виникають в процесі перекладу.

У статті окреслено, що непрямий переклад через російську, яка в радянський час функціювала як імперська lingua franca і – відповідно – як колонізаторський посередник, був інструментом привласнення (апропріації). Цей процес «санітизував» українські тексти, тобто згладжував, змінював компрометуючі етномаркери та подавав у прийнятному вигляді для англомовної аудиторії, відтак пропускаючи їх крізь москвоцентричну епістемну оптику. Інакше кажучи, використовуючи російську як посередник, радянська система контролювала, що перекладати, як перекладати і, головне, як українську літературу варто позиціонувати на міжнародному рівні. Саме акт примусового пропускання текстів через фільтр імперської мови марґіналізував українську літературну ідентичність і закріплював російську як домінантний культурний і мовний авторитет. Це вказує на форму мовного імперіалізму, оскільки власне перекладацький процес стає інструментом імперського витіснення.

Посередництво російської мови у перекладі української літератури в радянську добу було ретельно вибудуваним механізмом мовного імперіалізму, що систематично стирав українську культурну й мовну відмінність у західному сприйнятті. Відтак виникає і наукова, й етична потреба у пропозиції нової рамки мовної підзвітності, яка зобов’язує перекладачів, видавців і дослідників критично усвідомлювати й прозоро враховувати історичні та політичні процеси посередництва, що спотворювали культурні репрезентації у постімперських контекстах. У такий спосіб ця рамка безпосередньо протистоїть феномену «колоніалінгвалізму» («colonialingualism»), який закорінює колоніальні спадки, імперські настанови та нерівноправні практики в сучасному дискурсі.

Деконструкція ідеології «русского міра»: дискурсивні стратегії українських державно-політичних діячів в умовах війни

Людмила Підкуймуха — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200

Концепція «русского міра» стала центральним ідеологічним інструментом у повномасштабній війні Росії проти України. Цю доктрину, що її просувають як цивілізаційну модель, засновану на спільній мові, культурі й «традиційних цінностях», активно вивчають з історико-політичного та геополітичного поглядів. Водночас деконструкція цієї ідеології в промовах, інтерв’ю і постах у соцмережах українських державно-політичних діячів в умовах російсько-української війни й досі є малодослідженою.

Стаття демонструє, що інструменти критичного дискурс-аналізу уможливлюють виявити, як політична комунікація у воєнний час виконує функцію ідеологічного спротиву. Вона висвітлює, як мовні практики допомагають українським публічним діячам руйнувати ворожу ідеологічну концепцію, формуючи нові національні й міжнародні наративи про війну, ідентичність і суверенітет.

Проаналізувати стратегії й лексичні засоби, за допомогою яких українські державно-політичні діячі протидіють ідеології «русского міра» у своїй публічній комунікації під час повномасштабного вторгнення.

Дослідження спирається на соціокогнітивну модель критичного дискурс-аналізу Т. ван Дейка. Матеріал корпусу охоплює виступи, інтерв’ю, пости у соціальних мережах і звернення провідних українських діячів (Володимира Зеленського, Дмитра Кулеби, Олексія Данілова, Михайла Подоляка, митрополита Епіфанія) березня 2022 р. по квітень 2023 р. Головну увагу зосереджено на семантичних стратегіях категоризації, поляризації, лексикалізації та оцінної рамки.

Вивчення публічної комунікації українських державно-політичних діячів демонструє, що «русскій мір» послідовно зображується як ідеологія насильства, руйнувань і геноциду. На основі аналізу виокремлені такі тематичні категорії дискурсивного спротиву: «русскій мір» як насильство і смерть, як руйнівна сила, як злочинна та расистська доктрина, а також як глобальна загроза цивілізованому світу. У мовних практиках використані епітети, сенсорні образи, іронія і т. зв. орфографічний спротив (напр., написання «русскій мір» замість «російський світ»).

У часи війни мова стає засобом символічного спротиву. Українські публічні діячі одночасно викривають деструктивну сутність «русского міра» та формують позитивний образ України як мирної, цивілізованої, європейської держави. Дискурс офіційних осіб сприяє посиленню національної консолідації, делегітимізації ворога й міжнародному утвердженню української перспективи війни. Стаття демонструє, що наративи українських лідерів виконують функцію ідеологічного роззброєння російської пропаганди. Через категоризацію, оцінні рамки та метафоризацію вони розкривають суперечності й злочинний характер «русского міра», формуючи альтернативний наратив опору та ідентичності. Це дослідження робить внесок у ширше розуміння інформаційної війни, політичної комунікації та процесів націєтворення в умовах воєнної агресії.

Вступ

Наталя Кобченко — вт, 09 гру 2025 00:00:00 +0200