Мова: класичне - модерне - постмодерне

Вступ

Наталя Кобченко — 2025-12-09

Мовна ідеологія та мовне планування в Україні під час війни: зміни, виклики та можливості

Богдан Ажнюк — 2025-12-09

Війна як специфічний соціальний контекст позначається на мовній свідомості та мовній поведінці українців, справляючи вплив на їхню когнітивну діяльність і на ресурс номінативних засобів української мови. Протягом майже трьох десятиліть після здобуття Україною незалежності в дискусіях про мовну політику значну увагу відводили пошукові компромісних рішень щодо надання російській мові певного офіційного статусу. Після 24 лютого 2022 року питання статусу російської мови зникло з порядку денного. Війна не тільки зміцнила позиції української мови як маркера національної ідентичності, але й глибоко вплинула на сприйняття протиставлення «ми – вони», і багато українців, які раніше спілкувалися переважно російською мовою, перейшли на українську щоб підкреслити свою українську національну ідентичність.

Українська мова, як символічний маркер нації, асоціюється не тільки з національною етнографічною спадщиною, але й з певним типом політичної культури, що відрізняє Україну від Росії. Цей висновок має важливе значення для прогнозування наслідків поточної мовної політики та для формування мовної ідеології, яка відображає не тільки уявлення про сучасний стан мови, але й про те, якою вона має стати в майбутньому.

Мета роботи двояка: (1) дослідити, як в умовах російської військової агресії проти України переконання щодо мови впливають на взаємозв'язок між використанням мови та соціальною організацією суспільства, та (2) дати оцінку поточного стану й майбутніх перспектив мовного планування в Україні, зокрема щодо ідеологічної взаємодії між основними суб’єктами мовної політики.

У статті застосовуються методи включеного спостереження, критичного дискурс-аналізу, контент-аналізу та аналізу документації з мовної політики.

У постколоніальних суспільствах мовні ідеології постійно конструюються та реконструюються в дискурсивних взаємодіях на мікро- та макрорівнях. Роль мовної ідеології як регулятора мовної поведінки особливо значуща на низовому, неформальному рівні, куди вплив офіційних норм і приписів не сягає, або він дуже ослаблений. Це дає змогу мовній ідеології виконувати важливу соціальну функцію.

Ідеологічний консенсус і практична співпраця між державними органами, засобами масової інформації, науковою спільнотою та представниками громадянського суспільства значною мірою сприяли заміні асиміляційної ідеології українсько-російського двомовності ідеологією «одна нація, одна мова». Українська мова дедалі більше стає супраетнічною як засіб спілкування не тільки українського етносу, а й широкого загалу українських громадян різних національностей.

Улюблена літера: зміни мовних ідеологій як віддзеркалення долання постколоніальної амбівалентності під час війни

Наталя Кобченко — 2025-12-09

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну поряд з усіма травматичними наслідками зумовило й засадничі зміни в самоусвідомленні й самоідентифікації українців, які віддзеркалилися зокрема в мовних ідеологіях. Окрім явних змін, що полягають у переході значного відсотка російськомовних українців на українську, відбулися й глибинні зрушення, пов’язані з переосмисленням ролі мови в конструюванні ідентичності та збереженні державності.

У цій розвідці проаналізовано еволюцію мовних ідеологій постколоніального суспільства на прикладі їх репрезентації різними текстовими й візуальними інтерпретаціями одного знака – літерою «ї», що стала символом української мови і маркером її унікальності. Новизна цього дослідження полягає у тому, що воно допомагає зрозуміти культурні й психологічні зміни суспільства в період унікального історичного досвіду: від моменту мирного звільнення від колоніальної залежності до часів збройного спротиву повторній колонізації.

Мета розвідки – проаналізувати мовні ідеології українців, репрезентовані літерою «ї», від 1991 р. до сьогодні й з’ясувати, як вони віддзеркалюють різні способи мислення, зумовлені колоніальним досвідом, його осмисленням та доланням.

Методологія дослідження ґрунтується на теоретичних положеннях таких міждисциплінарних галузей, як постколоніальні й деколоніальні студії, мовні ідеології та критичний дискурс-аналіз. Зважаючи на розмаїтість емпіричного матеріалу, додатково до дослідницького інструментарію залучено напрацювання й інших лінгвістичних галузей: графічної лінгвістики, студій з лінгвістичного ландшафту, геосеміотики.

До 24 лютого 2022 р. мовні ідеології українського суспільства, репрезентовані літерою «ї», відбивають стан постколоніальної амбівалентності. Мовні ідеології унікальності, ставлення як до національного скарбу, сакралізації транслювали антиколоніальний спосіб мислення, адже були спрямовані на заперечення радянських наративів про неповноцінність, провінційність та непрестижність української мови. Тоді як ідеологія фемінності безпосередньо транслювала колоніальний спосіб мислення, втілюючи погляд на себе з позиції колонізатора. Мовні ідеології слабкости та загрожености мови, успадковані з часів перебування в складі Російської імперії та Радянського союзу, зберігалися, живлячись сильними позиціями російської мови в публічному просторі. Після 24 лютого 2022 р. мовні ідеології фемінності, слабкості й загроженості, репрезентовані літерою «ї», змінюються на ідеології маскулінності, сили й спротиву, транслюючи антиколоніальне мислення. Водночас певні тенденції сигналізують і про деколонізацію мислення: 1) ставлення до мови як до національного скарбу (характерна риса постколоніальних суспільств) змінюється прагматичне – як до засобу комунікації; 2) ідеологія унікальності української мови ґрунтується не на протиставленні російській, а в глобальному контексті, що свідчить про вихід за рамки дихотомії «колонізатор – колонізований»; 3) роль української мови у конструюванні ідентичності й збереженні суверенності змінюється із символічної на практичну.

Процес подолання колоніалізму та колоніальності в Україні відбувається нелінійно. Після формального звільнення від політичної залежності у 1991 р. тривав період постколоніальної амбівалентності, якому притаманне співіснування антиколоніальних і колоніальних структур мислення. Після повномасштабного вторгнення Росії розпочався процес активної деколонізації, яка протікає паралельно з антиколоніальним опором, що відбивається зокрема й на трансформаціях мовних ідеологій.

Мовне ставлення школярів у багатомовному Києві: результати соціолінгвістичного дослідження

Ольга Шевчук-Клюжева — 2025-12-09

У статті досліджено динаміку мовних установок та неформальних мовних практик серед учнів початкових шкіл Києва – міста, позначеного складним пострадянським білінгвізмом і новими постколоніальними ідеологіями. У трансформованому соціолінгвістичному ландшафті України мовні вподобання та мовленнєва поведінка дітей відображають, як відбувається переконфігурація мовної легітимності та символічних ієрархій під тиском війни, міграції та державної мовної політики.

Дослідження робить внесок у розвиток постколоніальної соціолінгвістики, висуваючи на перший план дитячі голоси як індикатори символічного переосмислення в суспільствах, що переживають деколоніальні трансформації. Воно показує, як білінгвальні діти у Східній Європі взаємодіють зі змінними мовними ієрархіями, пропонуючи нові інсайти щодо взаємозв’язку між мовною політикою, афективним позиціонуванням і міжпоколіннєвою агентивністю.

Метою дослідження є з’ясувати, як діти віком 6–10 років у Києві сприймають і використовують українську, російську та англійську мови в неформальних, освітніх і медійних сферах, а також як соціополітичні зміни впливають на їхні мовні установки й прагнення.

Дослідження ґрунтується на анонімному соціолінгвістичному опитуванні, проведеному у лютому 2025 року серед 104 дітей із різних київських початкових шкіл. Анкета охоплювала такі сфери, як використання мови в родині, спілкування з ровесниками, мотивація до вивчення мов, мовні уподобання, медійна експозиція та самооцінка мовної компетентності. Застосовано описовий та інтерпретативний підхід у межах аналітичної рамки «дитина – родина – суспільство», що спирається на постколоніальну соціолінгвістику та теорію сімейної мовної політики.

Виявлено білінгвальне середовище, у якому українська мова набуває функціонального та символічного домінування, тоді як російська дедалі частіше обмежується приватною та емоційною сферами. Понад половина респондентів походять із сімей зі змішаним мовним репертуаром, а 62,4% повідомляють про зміну ставлення до російської мови через війну. Українську розглядають насамперед як інструмент освіти й інтеграції, тоді як англійська постає найбільш бажаною мовою для майбутнього розвитку. Російська демонструє зниження уявної цінності та інвестицій у грамотність.

Результати свідчать про поколіннєву перебудову мовної легітимності серед київських дітей, де українська мова консолідує інституційний престиж, російська зазнає символічної маргіналізації, а англійська піднімається як маркер глобальних прагнень. Ці тенденції відображають глибші соціополітичні трансформації у постколоніальній Україні та підкреслюють важливість урахування дитячих перспектив під час формування інклюзивної, орієнтованої на майбутнє мовної політики.

Роздуми про постколоніальну лінгвістику та перспективи для мовної ситуації в Україні

Моніка Вінґендер — 2025-12-09

Дискусії про постколоніалізм та пов’язані із ним терміни, поняття й ідеології, такі як декомунізація і дерусифікація, визначають сучасні суспільні, політичні та академічні дискурси в Україні.

У статті на матеріалі академічних дискурсів розглянуто застосовність постколоніальної лінгвістики до вивчення мовної ситуації в Україні. Постколоніальну лінгвістику потрактовують як термін, що охоплює водночас «мову в постколоніальному контексті», «постколоніальні підходи до вивчення мови» (Levisen & Sippola 2019, 1), а також (пост)колоніалістичні практики в багатомовних мовних ситуаціях. На тлі такого широкого розуміння постколоніальної лінгвістики фокусом статті є мовна ситуація, мовна політика та їхній зв’язок з мовними ідеологіями.

Метою цієї статті є висловити міркування щодо концепцій постколоніальної лінгвістики, а потім розглянути, якою мірою мовну ситуацію в Україні можна аналізувати як постколоніальну мовну ситуацію. Окрім того, стаття має на меті розглянути переваги й недоліки аналізу мовної ситуації в Україні в постколоніальному аспекті, а також внесок прикладу України в постколоніальну лінгвістику. Для цього мовну ситуацію в Україні детальніше аналізуємо на основі двох прикладів: радянської мовної політики, а також декомунізації й дерусифікації в Україні після початку російської війни проти України.

Методичний підхід та джерельну базу засновано на літературі.

Стаття розкриває численні аспекти мовної ситуації з постколоніального погляду, а також демонструє, що постколоніальний аспект має бути лише одним із багатьох підходів до аналізу, оскільки розвиток мовної політики та мовної ідеології є багатогранним.

Переосмислення мовного суверенітету: постколоніальний виклик України

Світлана Романюк — 2025-12-09

Мовну політику України після розпаду СРСР часто розглядали крізь геополітичні чи нормативні призми. Водночас недостатньо уваги приділяли постійному впливові колоніальних та імперських структур на мовну ієрархію та суспільні настрої. Російська мова, попри те що її нерідко представляють як прагматичний інструмент чи культурний місток, зберігає символічне домінування, вкорінене в історичних асиметріях влади.

У цьому дослідженні зроблено припущення, що сучасну мовну політику України неможливо повністю зрозуміти без постколоніальних рамок, які дозволяють аналізувати як зовнішні впливи, так і внутрішньо засвоєну мовну ієрархію. Ці висновки частково корелюють із концептуальною тезою про те, що мовний суверенітет є невіддільним від ширших процесів епістемної та культурної деколонізації.

Стаття має на меті критично переосмислити новітні реформи мовної політики України в контексті її постколоніального стану, досліджуючи, як питання мовного суверенітету перетинаються з ідентичністю, пам’яттю та спротивом.

У дослідженні використано якісний міждисциплінарний підхід, що охоплює критичний дискурс-аналіз юридичних текстів і публічних дебатів та враховує теоретичні перспективи постколоніальних студій і соціолінгвістики, зокрема в контексті мовної політики.

Висновки свідчать, що юридичний та символічний пріоритети української мови в Україні функціонують не лише як інструменти творення нації, а й як акти символічної деколонізації. Ці заходи насамперед мають протистояти стійким наслідкам русифікації. Результати дослідження порушують важливі питання щодо природи й масштабу постколоніальності в Україні, особливо в контекстах, за яких колоніальні відносини ідеологійно заперечували. Український приклад свідчить, що зусилля з відновлення мовного суверенітету можуть передбачати складну взаємодію з минулим досвідом переслідувань, теперішнім плюралізмом і майбутніми прагненнями.

Рукопис № 45 Vita Constantini–Cyrilli: політкоректні втручання в текст

Томас Дайбер — 2025-12-09

Святий Костянтин-Кирило помер 869 року; невдовзі (точно до 882 року) анонімний автор написав «Житіє Костянтина-Кирила» грецькою мовою. Оригінальний грецький текст «Житія» («Vita Constantini-Cyrilli») вважають утраченим. Ми маємо лише його переклад староболгарською, тобто староцерковнослов'янською мовою, який, цілком імовірно, також виконано в IX столітті. Оригінальний грецький текст «Житія» було перекладено староцерковнослов’янською за допомогою високо дослівної техніки перекладу. Як результат, грецизми зробили текст староцерковнослов’янської версії практично незрозумілим для слов'янських переписувачів, які створили безліч варіантів його прочитання. Ситуацію ще більше ускладнює те, що найдавніший збережений примірник «Житія» відомий лише з рукопису, датованого 1469 роком, і, отже, будь-яке обговорення змісту вимагає детального філологійного аналізу.

У цій статті ми зводимо філологічні коментарі до мінімуму та зосереджуємося на одному рукописі, що вирізняється своїм змістом – «Житії» (рукопис № 45 = рукопис 45). Особливі варіанти прочитання рукопису 45 є унікальними в історії текстової передачі «Житія» та складаються із суттєвих доповнень і переформулювань цілих речень. Варіанти виникли не як результати спроб вирішити лінгвістичні складнощі в тексті, що можна спостерігати в інших копіях «Житія»; радше, варіанти прочитання рукопису 45 видаються навмисними редакційними переформатуваннями тексту. Втручання в рукопис 45 зосереджені виключно на моравській місії Костянтина-Кирила, винаході слов'янських літер та його ролі слов’янського апостола. Доповнення до рукопису 45 підкреслюють його богословську й політичну компетентність та культурне значення його праці для всіх слов'янських країн. Урешті-решт, варіанти прочитання рукопису 45 анахронійно пов'язують події IX століття з особливостями московитської культури XVI-XVII століть. У дослідженні полемійно ставимо питання, чи можна розглядати текстові втручання в рукопис 45 у межах теорії перекладу після її «ідеологійного повороту», який визнає політично мотивовані зміни в текстах.